Чорногорія через Угорщину і Сербію

 
 

Чорногорія через Угорщину і Сербію

Подорож до Чорногорії автомобілем восени 2006



Прелюдія. 
Почалось все з бажання потрапити на Адріатичне узбережжя, причому власним ходом. Було знайдено два чорногорських онлайн-турагентства, замовлено номер в приватній віллі, сплачено аванс (веб-гроші), отримано факс-копії ваучера. Далі невеличка біганина по посольствах, в результаті в паспортах з"явились дві транзитні візи (угорська й сербська). Вичитавши в якійсь газетці, що при перетині кордону можуть "попросити" дозвіл банку на їзду кредитною машиною в зарубіжжі, оформив його. Обійшлося це в півдня біганини і в суму близько 100 грн за розширення дії страхового договору на країни СНД і Європи. Також в "Гарант-авто" оформив "зелену карту" для машини (порядку 150 грн), а в "Векселі" - медичне страхування для себе й дружини (близько 80 грн за обох). Паралельно вивчався маршрут руху й робились прикидки по фінансам і часу. Вийшло близько 3600 км в обидві сторони. Власне, все. Спакували речі - і вйо! 

Київ-Берегове-Берегшурани. 
Виїзд відбувся о 5.30 ранку. Вирішив їхати на захід не через Львів, а через Хмельницький-Тернопіль-Рогатин. Після Житомира дорога стає вузькою й не дуже рівною, зате не дуже завантажена машинами. ДАІшники не дуже турбували, але після Хмельницького я все ж був зупинений за перевищення швидкості. Десь зараз до Києва не поспішаючи рухається адміністративний протокол Smile Ділянка від Рогатина до Стрия дуже поганенька, їхати довелось не вище 90..100 км/год. Зате після Стрия справа пішла веселіше. Ще невелика розмова з інспектором після перевалу - і от вже Мукачів, а там і Берегове недалечко. прикордонна зона, черга з десяти чи трохи більше автомобілів (виключно угорські номери). Наші прикордонники й митники пропускають без проблем. Зате угорські детально проглядають вміст багажника й салону в пошуках контрабанди, а ще заставляють заповнити папірець з вказанням номеру автомобіля й кількості бензину в баці. І от десь о 16-й перед нами відкривається дорога на захід. Прощавай, Батьківщина! 

Beregsurany-Nyiredyhaza 
Маючи неприємний досвід спілкування з угорською дорожною поліцією, вирішив не гнати. Приємні звістки - зміни в дозволеній швидкості за містом. Кілька років тому було 50/80/100/120, зараз 50/90/110/130. Ближнє світло за містом залишається обов"язковим. Дорога "41" вузенька, зате рівна. Добре позначено номер траси, заплутатись неможливо навіть тому. хто їде вперше. Приїжджаємо в Ніредьхазу, де збирались наміняти собі форінтів. От тобі й на! Ходжу по центру, в жодному банку нема обмінника, жоден проходий нездатен спілкуватись англійською. почуваюсь як на Марсі. Нарешті на стоянці "Швидкої допомоги" знайшлась дівчина, яка досить пристойною англійською розказала, як знайти TESCO, в якому має бути обмінник. Шукаючи TESCO, знайшов інший торгівельний центр, теж з обмінником. Ура, в кишені є форінти, тепер не страшно опинитись посеред дороги з порожнім баком або порожнім шлунком. Без проблем знаходимо дорогу "4", якою нам їхати до Дебрецена, і рушаємо далі. Цікаво, що в угорських містах окружних доріг практично немає. Якщо в якомусь місті потрібно перейти з однієї дороги на іншу, просто їдеш по вказівникам до центру міста, де на одному з перехресть обов"язково буде вказівник на ту дорогу, на яку потрібно перейти. Головне - не втрачати пильність. 

Nyiredyhaza-Szeged 
Продовжуємо рухатись по дорозі "4". Користуючись вказівниками, без проблем переходимо в Дебрецені на дорогу "47". Десь через годину їзди почались проблеми - дорога реконструюється. Вона й без того вузька, а з різними звуженнями, об"їздами й дорожною технікою наша швидкість впала до 60..70 км/год . Стає очевидним, що ночувати доведеться саме в Угорщині. Став приглядатись до придорожніх мотелів. приблизно о 10-й вечора побачив заповітний знак з намальованим ліжком. Завернули, зупинились. Невеличка розмова на ламаній німецькій з хазяїном - і маємо кімнату в мотелі на ніч за 4000 форінтів (близько 20 доларів). За ці гроші обіцяють також погодувати сніданком, але доведеться його проігнорувати - хочемо виїхати якнайраніше, а ресторанчик відкривається о 8-й. Мотель є мотель, туалет в коридорі, душова в коридорі. Втім, все чистенько, постіль свіжа, є телевізор, правда, немає сил його дивитися Smile Десь о 5-й ранку наступного дня продовжуємо рух по дорозі "47". Годині о 8-й ранку потрапляємо до Сегедя. Тут нам потрібно перейти на "М5" і їхати нею до самого кордону (він десь вже поруч). І тут-то моя система проходження міст дала збій Confused Проігнорувавши знак, що вказував на Белград, тупо їду по дорозі "47". Потрапляємо до центру міста і починаємо кружляти, оскільки жодних вказівників більш немає. Після другого кола навколо центру виїжджаю на поворот до Будапешту. Вирішую звернути. Ще 15 хвилин їзди, і виходимо на простір передмість, транзитні дороги й вказівники. От і заповітна стрілочка на Белград. Ще кілька розв"язок, нарешті ми на трасі "М5", що йде з Будапешту на Сербію. І тут же починається прикордонна смуга. Цей перехід великий, транзитний, має як мінімум 5 коридорів для легкового транспорту, але для нас, людей третього сорту (ми не громадяни ЄЕС і не дипломати), є лише один, звісно ж, з найдовшою чергою. Втім, рухається вона швидко, хвилин за 10 ми вже під"їжджаємо до сербських прикордонників. Ті без зайвих слів забрали документи й вказали на стоянку неподалік, де ми маємо чекати. Я хоч і тертий життям, залишаюсь ідеалістом і чомусь думаю, що документи нам принесуть. Тим часом обмінюю долари на динари, відвідую місцевий туалет. Десь хвилин через 20 в душу закрадаються якісь сумніви. Йду пішки назад до прикордонників, ламаною українською питаю про долю паспортів і техпаспорту. Прикордонник дістає документи, що весь цей час, виявляється, валялись на системному блоці, і мовчки віддає мені. Совок, він і в Сербії совок! Smile 

Szeged-Uzice 
Оп-ля, швидкісна сербська траса! Максимальні швидкості в Сербії й Чорногорії - 50/80/100/120. По белградській трасі нам дозволено їхати 100. По одній смузі в кожну сторону, зате є широке асфальтоване узбіччя, фури притискаються вправо, даючи випередити себе без виїзду на зустрічну смугу. Без жодних пригод їдемо до самого Нови Сад. Там ми маємо повернути направо, на дорогу "21". Але забувайте про номери доріг! В Сербії, як і в Чорногорії, використовуюється рідна нам система вказівників на населені пункти, причому так само безалаберно, як і в нас. Якщо не вивчив перед поїздкою карту маршруту й не засвоїв, що Sabac, Valjevo, Uzice, Bijelo Polje, Podgorica - це один і той же напрямок, то програв, бо ці назви зустрічаються вздовж маршруту в хаотичному порядку. Поки проїхали Нови Сад, я просто запарився, по-перше, від вузьких і забитих машинами доріг, по-друге, від великої кількості перехресть без жодних позначень. Дещо заспокоївся лише після того, як десь на виїзді з міста побачив нарешті позначення номеру дороги. Радіти довелося недовго, зразу після Нови Сад дорога подерлася вгору серпантином. З цього місця й до самого узбережжя рівнинних доріг майже не було, в основному більш або менш гірські. Зате незмінно вузенькі й забиті транспортом. Всіх, хто хоче перевірити можливості своїх машин і власні можливості, запрошую поїздити по Сербії й Чорногорії! Smile Я особисто ще раз переконався в плюсах КІА РІО. Досить енергонасичена, стійка на покручених і нерівних дорогах, терпляча до всіх дорожних неприємностей у вигляді каміння й вибоїн. Я часто на крутих підйомах обходив не тільки корчі, а й новенькі Шкоди, Опелі, Лади, про фури взагалі мовчу. Дуже добре себе показали шини KUMHO. Взагалі, пристосувавшись до гірської манери їзди, я досить скоро відчув себе в своїй тарілці. Єдине, що псувало нерви, це велика кількість поліції на дорогах. Але бог милував (в усякому разі, на цьому етапі поїздки). Отож, без проблем проїхали Шабац, Валієво (знову ж таки, дуже пильно слідкували за вказівниками, щоб не збитись), Пожегу й Ужіце.

 

Uzice-Rafailovici 
На черговій розвилці вчасно повернули на свою дорогу. А от через півгодини довелось розпочинати опитування місцевого населення. Розвилка, вказівники - жодного потрібного нам населеного пункту! Зате є якийсь Titograd, якого немає на карті. Добре, що слов"яни один одного завжди зрозуміють. Заправщик підтвердив, що ми йдемо правильним курсом. Вже набагато пізніше я вичитав, що Titograd - колишня назва Подгоріц! Ще через півгодини добрались до перевалу, і ось нова пригода. Попереду черга машин, всі стоять. Стали і ми. Хвилин через 15 потроху рушили вперед. Бачимо - стоїть щит з інформацією про реконструкцію дороги, за ним - тимчасовий світлофор, далі звуження, розкопки. Швидкість - близько 20 км/год, попереду й ззаду фури. Якби не фільтр салону, дихати б нам пилюкою. тривало це десь кілометрів з п"ять. Ну, думаю, нарешті вирвались. Тільки надавив газ - новий світлофор. Знову стоїмо, знову повземо. Потім новий об"їзд, і ще, і ще... Скільки було таких ділянок, я й не запам"ятав. І вже коли я прийшов до висновку, що так будемо їхати до самого моря (а це ще 250 км), ми нарешті вийшли на оперативний простір. Ще раз ночувати в дорозі не входило в наші плани, тому я давив педаль так, як тільки дозволяла дорога (а дозволяла вона не дуже багато). Вже коли стемніло, нарешті добрались до чорногорського кордону. Сербські прикордонники тільки махнули нам жезлом, щоб проїжджали. Чорногорські зупинили і сказали віднести паспорти й документи на машину до віконечка реєстрації. Ще хвилина - і ми в країні призначення. Втім, ні на якість, ні на покрученість дороги це ніяк не вплинуло. Бієло Полє проїхали без проблем. На щастя, в цій країні не треба шукати обмінники, їх офіційною валютою є євро. Далі ще один перевал, стало більше тунелів. Нарешті Подгоріца. Столиця виявилась непривітною - зразу дорогу до Будви знайти не вдалось. Трохи покружлявши, виїжджаємо в напрямку на Петровац. Жодних натяків на розширення дороги, зате хоч характер її рівнинний. Притулившись за якимось "Мерсом", їдемо тих же 100 км/год, що й він. Опана - розвилка, вказівники: прямо - Будва, наліво - Петровац. Вибираю Будву, проїжджаю 20 метрів і впираюсь в перекриту дорогу. Цікавий поворот. Повертаюсь до розвилки, на якій стоїть самотня поліцейська машина. Поліцейський охоче розказує, що прямо теж можна проїхати, об"їхавши загорожу, але дорога дуже покручена й мокра. Краще їхати наліво, там буде поворот до тонелю, через який ми виїдемо до Петроваца. Не слухатись поліції немає сенсу. Їдемо наліво, через деякий час потрапляємо до шикарно освітленого платного тунелю, з якого виринаємо вже на адріатичне узбережжя. Будва вже ось-ось, нам потрібно звернути перед нею. Незважаючи на пізній час (десь одинадцята вечора) і втому від довгої дороги, вдається не пропустити довгожданний вказівник на Рафаїловичі. Ура! Після двох днів їзди ми досягли мети.

 

Rafailovici-Budva-Kotor-Herceg Novy-Podgorice-Rafailovici 
Немає сенсу описувати, що таке Адріатичне узбережжя в Чорногорії. При можливості викладу фотки, вони краще передадуть природу цього краю. Але повірте на слово - це ДУЖЕ мальовничо. Крім звичайного відмокання в морі, ми трохи їздили по навколишнім місцям (звісно ж, власним автом). Найбільші враження справила поїздка до Которської затоки. Це велетенська проріха в горах, заповнена морем. Найбільш нагадує фьорди (пишуть, що це і ї найпівденніший фьорд північної півкулі). Їхали через Будву до Котора (ще один гірський перевал з серпантинами). Там невелика прогулянка по старому місту з фотографуваннями. Можна було подертись в гору до церкви, що приліпилась до урвища, і до верхньої фортеці, що розміщується на самій вершині гори. Ми пожертвували цим пунктом програми, щоб встигнути подивитись інші місця. З Котору вздовж берегу затоки поїхали до селища з романтичною назвою Пераст. Крім назви, це селище відоме своїми моряцькими традиціями й двома острівцями, на одному з яких розміщується бенедиктинський монастир, а на другому - церква. За 5 євро з людини нас перевезли на катері на острівець до церкви (острівець з монастирем не є доступним туристичним об"єктом). Походили, пофотографувались, за 1 євро з людини походили всередині церкви, де розміщується музей. Катером же повернулись назад до Перасту і продовжили рух узбережжям в напрямку на Херцег-Нови. Там прогулялись по старому місту, що розміщується між нижньою фортецею на узбережжі і верхньою дещо вище. Фото на пам"ять, кілька сувенірів в магазинчику, і рушаємо назад. В зворотньому маршруті є одна ізюминка - для скорочення й спрощення дороги ми в селищі Каменарі вантажимось на пором, що перевозить нас на протилежний бік вузької частини Которської затоки. А там в кількох кілометрах вже й Тіват, звідки прямуємо на Будву. 
Ще одну автомобільну подоріж здійснили по круговому маршруту Рафаїловічі-Петровац-Подгоріца-Цетінє-Будва-Рафаїловічі. В планах було вбити двох зайців - побачити дві столиці Чорногорії (Подгоріца й Цетінє) і пройти ТО-1 на СТО в Подгоріці (як раз наближався рубіж в 10000 км). По дорозі мали ще одну нагоду поспілкуватися з місцевою поліцією. Нас зупинили, хоч ми й їхали строго за правилами, й пояснили, що за 5 км перед цим був знак "50 км/год", а ми там їхали 70. Я не став сперечатись, бо й не пам"ятав точно, як їхав перед цим. Справа закінчилачсь дружнім попередженням, що таке порушення карається штрафом у 30 євро. Подгоріца як столиця нічим не вразила. Маленьке й не дуже охайне містечко. Правда, в місцевому ресторані дуже смачно й ситно пообідали (порції там подають просто неймовірних розмірів, ніяк до цього не міг звикнути). Зате на висоті виявилась СТО, авторизована дилерами VW, Audi, Skoda, Hyundai і KIA (і, можливо, ще якимись). Жодних попередніх записів, жодної зайвої тяганини. За 15 хвилин нам поміняли оливу, фільтри (в тому числі й фільтр салону, який, як кажуть, у нас в страшному дефіциті), занесли нас в свою базу, зробили записи в сервісній книжці й побажали щасливої дороги. За все про все - 100 євро з хвостиком, з яких за роботу вийшло аж 10 євро!! Коли вже в нас, як в нормальних країнах, з"являться нормальні мережі авторизованих СТО замість цих жадібних і некомпетентних сервіс-центрів? Зворотній шлях ми проклали через Цетінє, що є історичною столицею Чорногорії й його нинішнім головним містом (що це таке, я так і не зрозумів). Там дивитись виявилось ні на що - сільце сільцем. Зате часу майже не втратили. 
Ну, й не можна не згадати часті, хоч і коротенькі, тури з Рафаїловічів до Будви. На менш ніж 10 км є кілька АЗС і мийок. І те, і інше після 1700 км подорожі було зовсім не зайвим.

 

Rafailovici-Beograd 
Все хороше закінчується. Пора на Батьківщину. Але по дорозі ми хотіли побачити Белград, а також перетнутись з словацькими друзями у Будапешті. Вирушаємо традиційно о 5-й ранку. Від Рафаїловичів до Пожеги дорога вже знайома. На диво, через ділянку в реконструкції проходимо майже без затримок. Від Пожеги нам іти прямо на Белград через Чачак. Дорога хоч і має позначення E763, але така ж вузька, як і всі інші, але страшенно завантажена. Через Чачак проходимо дуже повільно: кожних кількасот метрів - світлофор, а транспорту на дорозі аж кишить. За Чачаком знову кілька звужень, а потім стає легше, до того ж і фури кудись розсмоктуються. В Белград прибуваємо о 3-й дня. Хочеться припаркуватись поближче до центру, але на вулицях вже на далеких підступах починаються знаки "Р" з якимись довгими описами під кожним. На свій страх і ризик стаю на вільному п"ятачку під одним з таких знаків. Написано, що потрібно сплачувати паркувальною картою, але не пишеться, де її взяти. До того ж, чи то з 9-ї до 19-ї платити не треба, чи то взагалі в цей час не можна зупинятись :) (мого знання сербської для таких тонкощів недостатньо). Наважуємось покинути машину й піти на екскурсію. Що вам сказати. Є історична зона в вигляді кріпосної стіни, за периметром якої розміщуються парки, схили, доріжки, майданчики з видами на Саву. Є абсолютно космополітична пішохідна зона в центрі міста з кафе, ресторанами й магазинами. Але все це вже якось не вражало (можливо, пересичення враженнями?). Зате варто вийти за межі туристичної зони, починаються якісь досить похмурі квартали з вузькими тротуарами й стінами у граффіті, бомжуватого виду мужики, що групками сидять на бордюрах з пляшками пива в руках... Одним словом, з Белграду ми виїжджали (десь о 19-й) з дещо протирічивими почуттями.

 

Beograd-Budapest 
На АЗС ми розпитали, скільки коштуватиме платна дорога від Белграду до кордону. Виявилось, двічі по 410 динарів. В нас в кишені - 1200 динарів. Щоб гроші не пропали, вирішили їх проїсти в фаст-фуді при заправці OMV. Порахували ціни й замовили яєшню з беконом, омлет з грибами й сік. Мало вистачити навіть з деяким запасом. Смачно поїли й попросили розрахувати нас. Дівчинка не червоніючи називає суму на 200 динарів більшу, ніж виходило в мене. Прошу дати мені чек. Вона каже, що в неї зіпсувався касовий апарат. Прошу виписати чек рукою. Через деякий час приносить мені папірець, де, крім відомих мені сум фігурують якісь загадкові. Прошу її пояснити, що вони значать. Виявляється, нам прирахували два рогалики по 50 динарів (майже долар за кожен!) і, як вона сказала, загальне оформлення страв у вигляді овочевих салатів на 120 динарів (в меню було просто написано "з гарніром"). Сума ще десь не сходилась на 40 динарів, очевидно, дівчинка наперед взяла чайові. Отакої, після розрахунку в нас не вистачало динарів на дорожний збір! В поганому настрої їдемо до пункту сплати, зупиняємось, кажу, що в мене не вистачє повної суми, чи не можуть в мене взяти ще й євро. Виявляється, без проблем, але чомусь порахували на 1 євр більше, ниж виходило в мене. Чорт з ними, головне, нічого нікому не винні. Дружина каже: "Бігом з цієї циганської країни!" Бігом не бігом, але о 22-й ми вже на кордоні. До Нови Сад була справжня швидкісна траса з роздільними смугами й швидкістю до 120 км/год, а далі - вже знайома нам дорога з обмеженням до 100 км/год. Прикордонний перехід, маленька черга, маленькі формальності, все дуже швидко. Перед нами швидкісна дорога М5 на Будапешт. Ми в курсі, що в Угорщині їзда по швидкісним трасам сплачується спеціальними наклейками (там їх називають "матрицями"), що продаються на АЗС. Заїжджаємо, прицінюємось. Мінімальна марка - 4-денна, коштує близько 1500 форінтів. А з 1-го жовтня - 1200 форінтів, а 1-е жовтня наступає менш ніж через дві години! :) Все ж не залишаємось чекати здешевлення, а купуємо цю "матрицю", кладемо під вітрове скло (взагалі вона має клеїтись, але навіщо псувати машину) і рушаємо далі. Оце так дорога! Машина котиться майже нечутно, покриття просто ідеальне, розв"язки з розгіннами смугами, облаштовані стоянки кожних кілька кілометрів, просто мрія! До Будапешту добираємось за якихось півтори години.

 

Budapest-Берегове-Львів-Київ 
Взагалі ми сподівались заночувати між Сегедем і Будапештом в придорожному мотелі. Але знайшли лише один, та й той забитий під зав"язку. Як я й підозрював, довелося шукати нічліг в самому Будапешті. Хотілося якнайближче до вокзалу Нюгаті, куди мали прибути наші друзі. За допомогою схеми міста до Нюгаті добрались швидко, але... стати просто нІде! Кругом знаки "Зупинку заборонено", але й під ними місця припаркуватись немає, все забито машинами. Зі скрипом притулився, залишив дружину й пішов обходити найближчі готелі. Навіть у відверто поганих мінімальна ціна - 100 доларів за ніч. Дружина, взнавши розклади, заселятись відмовилась. Стояти до ранку в місці, де зупинку заборонено, зовсім не хочеться. Що робити? Виїжджаємо геть з міста в надії знайти або стоянку, де можна заночувати, або якесь житло. Рухаюсь по якійсь дуже побитій вулиці, що має вивести нас до краю міста, аж чую голос штатного штурмана: "Готель!". Зупиняюсь автоматично. Просто дива - маленький симпатичний готельчик на самій окраїні, де ледь не о 2-й ночі сидить дівчинка за столом реєстратора. Дуже привітна, розмовляє англійською, номер вільний є, коштує 43 євро. Перераховую залишки євро з Чорногорії - рівно 43 євро!!! Очевидно, це карма. Швиденько заселяємось і до ранку ще встигаємо добряче поспати. Вранці нас частують сніданком, взаємно задоволені, прощаємось. Їду машиною назад до вокзалу Нюгаті, поруч є великий торгівельний центр "West-End" з підземною стоянкою. Проблему розміщення машини вирішено. Цілий день гуляємо й спілкуємося з друзями, ввечері повертаємося до торгівельного центру, купуємо сувеніри й їжу в дорогу, розплачуємося за парковку (ого - 2000 форінтів, по 200 форінтів за годину) і вирушаємо на схід швидкісною дорогою М3. Дорогою ночуємо прямо в машині на придорожній стоянці (нам би такі стоянки - туалет, душова), о 9-й ранку вже в Ньїредьхазі. Прощальна прогулянка по містечку (як виявилось, досить симпатичному), і далі знайомою дорогою "41" на Берегове. На кордоні зовсім порожньо, перетинаємо дуже швидко. Ура, Батьківщина! Рідні розбиті дороги, брудні туалети на заправках, зате смачні шашлики в районі Воловця. Без проблем доїжджаємо до Стрия, і тут мене відвідує геніальна ідея їхати далі на Львів. Поплатився тут же - зразу за Стриєм дорожні роботи. Рухаємось ледве-ледве, Львів проїжджаємо в сутінках. Але далі починається справжній кошмар - стояння на дорозі по півгодини, колони самоскидів з піском назустріч, їзда в темпі п"яної черепахи... Скажу я вам, реконструкція доріг по-українськи - це ще крутіше, ніж реконструкція доріг по-сербськи! Лише ближче до 23-ї вириваємось на пристойну трасу, далі вже все відомо й знайомо, о 1-й ночі машина, вкрита залишками чорногорських, сербських, угорських і українських комах, в"їхала в рідний двір. Можна розслабитись!

Фотозвіт про поїздку можна подивитися тут:Фотозвіт на io.ua



Создан 15 апр 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником